“Хотіла б, щоб ми запозичили у італійців повагу та любов до своєї історії”

Анастасія Лосінська про вимушений переїзд до Італії та волонтерство

Ловлю себе на думці, що приїхавши в Україну, прокинулася зі сну. Сну, що тривав з 24 лютого. Подібні емоції зі мною вперше і не хочу, щоб вони повторилися.  Складно сказати, що це – страх, невизначеність чи все відразу. 

Покинули країну з мамою, молодшим братом і сестрою майже одразу. Дуже не хотіла нікуди їхати, але відпустити маму саму не могла. Планувала відразу повернутися, тому взяла лише один рюкзак, в якому було трохи одягу і дві книжки.

Їхали зеленим коридором до кордону з Польщею. Колона з дев’яти автобусів, які везли дітей і жінок. Попереду кожного їхала поліцейська машина, а на передньому сидінні біля водія сидів чоловік з автоматом. Кожна мама намагалася розповідати якісь історії, казки, грати в ігри, щоб не шукати відповіді на складні питання дітей.

Нам пощастило. Це розумію трохи згодом, після численних розповідей людей, що  виїжджали з маленькими дітьми з Харкова, Бучі, Ірпеня та інших міст. Просто у фурах і накриті матрацами.

Перехід кордону зайняв три години пішки. Добре, що у нас було мало речей. Поляки розгорнули намети, де була можливість підкріпитися та відпочити. Але ми цього всього не бачили. Уточнивши куди прямуємо, посадили в поліцейську машину і відвезли до першого гуманітарного пункту під Любліном. Дорогою, проїжджаючи торгові центри, магазини, МакДональдз, кафе – постійно питали чи ми не хочемо кудись зайти. І це було дуже щиро, по-людськи. Відчувалося, що зовсім незнайомі люди прагнули не просто допомогти, а хоча б якось розрадити. Зранку приїхали родичі з Італії і забрали до себе.

По приїзду в Італію потрібно пройти процедуру реєстрації та подати документи на тимчасовий захист. Вона не є обов’язковою, але варто, якщо не знаєш на скільки часу приїхав. Хоча б для можливості відвідати лікаря, школу чи садок. Ми довго чекали правильних процедур та форм для цього. В Італії нічого не роблять поза законом, але й не дуже поспішають їх приймати.

Італійці розуміли, що до місцевих українців будуть їхати родичі. Тут з 2014 року діє чимало організацій, які займаються благодійністю та організовують трансфер для потерпілих. Дуже співчувають і знають, що йде війна. Але їм складно уявити масштаб та усвідомити, що таке взагалі можливо в наш час. Тому, зазвичай, допомагають у гуманітарному плані: відправляють продукти, засоби особистої гігієни та ін. Якщо в супермаркеті стоїть корзина – ніхто не проходить повз.

Всі місяці в Італії для мене як один великий день.  Кожен ранок розпочинався з дзвінка татові та бабусі. Потім були рутинні справи та заповнення численних документів, яких вимагало законодавство Італії. 

Ми з мамою фасували гуманітарну допомогу, яку відправляли в Україну. Спочатку нам зносили хто що міг – гараж був повіністю “забитий” товарами. Згодом ми стали контактувати з волонтерами з РДГУ, які давали список необхідного. Щоб зібрати, поширювали дописи в соцмережах, знімали сюжети на телебаченні. І ніколи ні в кого не виникало думки, що все піде десь не туди. Іноді нам перерахували гроші, якими покривали витрати на пальне та те, чого не вистачало за переліком. Щоразу додому їхало до трьох тонн продукції.

Хотіла б, щоб ми запозичили у італійців повагу та любов до своєї історії. Кожного сезону вони відзначають свята, присвячені якимось історичним подіям. Змалечку діти занурені в цей процес і коли виростуть передадуть традиції власним дітям.

Цього року вперше на святі дружби народів був острівець України. Багато хто дізнався про наше існування лише після трагічних подій. А ті, що чули раніше, то лише про нашого президента і корупцію. Ми прагнули показати звичаї, культуру, сильну та гарну державу. В одному наметі готували борщ і всіх пригощали, другий з вишиванками, а у третьому українки плели віночки з живих квітів та зі стрічками. Італійки не могли відвести погляду від процесу та дивувалися, як усе тримається купи та ще й таке гарне виходить. Для вінків ми збирали польові квіти й трави. Згодом нас стали запрошувати на інші свята, а місцеві квіткові магазини привозили квіти для вінків. Іноді це були навіть троянди чи лілії. Тоді роботи виходили особливо пишними і важкими. Але все одно стояла черга охочих їх придбати.

За вінок люди давали в межах двадцяти євро. Це була offerta libera – хто скільки бажає. Але разом виходила чимала сума, що дозволяла покрити частину наших витрат на пальне чи купівлю товарів.

Цього року молода італійська режисерка створила фільм під назвою “Жіночий відбиток в історії”. У ньому розповідається про жінок, які вимушено покинули свою країну і приїхали в Італію. Приємно, що у ньому українкам теж знайшлося місце, що їм цікаво нас слухати.

Зрозуміла, що всюди по-чужому, а в Україні – це вдома. Особливо, коли жінка-прикордонниця нам побажала доброго ранку рідною мовою. Здається, у половини в автобусі пішла сльоза. Чути українську – зараз для мене дуже багато означає. А ще пишаюся тим, що я – українка.