“Люди рятують людей, але хтось має рятувати й тварин”

Лілія Бєлая, керівник відділу продажів РЕНОМЕ КОМФОРТ

Наша сім’я завжди допомагала Центру адопції у Здолбунові. Зазвичай там мешкало 160-170 собак. Якось з’явився допис у соцмережах, що їм критично не вистачає корму. Вирішили, що треба діяти активніше. Люди рятують людей, але хтось має рятувати й тварин.

На прохання відразу відгукнулися мешканці ЖК “Спектруму” та багато друзів-знайомих. Згодом звернулась Марія Рудомська зі “Щедрика”, що у них є рибячі голови. Вони як раз готували консерви для ЗСУ. Сільпо написали, що можуть віддати “прострочку” та м’ясну продукцію з росії й білорусі. Ми усе зібрали і відвезли у притулок.

Пізніше, центр став готувати підопічних до транспортування в Європу. Зважились на такий крок, бо готувалися до можливої евакуації тварин із потерпілих територій. Польща та Німеччина погодились прийняти чотирилапих. Відтак, потрібно було знайти багато кліток та переносок, зібрати кошти для оплати роботи водія і пального. Цікаво, що чимало тварини їхали у сім’ю, яку їм знайшли волонтери.

На територію “Спектруму” почали “підкидати” собак. Першу знайду забрала до себе і вона жила разом із нашою Хаймою. Ми її стерилізували, вакцинували, обробили від бліх-кліщів. Невдовзі знайшли сім’ю. Зараз вона мешкає у родині театралів. Новий власник бере її з собою на роботу, до гримерки і, навіть, до центру допомоги переселенцям, де він допомагає.

Ще дві собаки, що з’явилися, поділили з моєю сусідкою Анею Шевчук. Вдячна їй за це, бо складно відразу трьох чотирилапих утримувати в домі. До того ж на старті – це ще й чималі гроші, годівля і щоденний догляд.

Білка і Рижик жили в нашому будинку. Аня брала Білку із собою в бомбосховище. Що з часом викликало обурення з боку сусідів, бо собака забруднила каремати. На додачу, стали боятися Рижика, бо гучно гавкав, охороняючи двір. Довелося шукати їм новий дім та писати в усіх можливих групах.

Першою відгукнулася волонтерка з Мюнхена. Вона повідомила, що через тиждень буде їхати з благодійною допомогою в Україну і готова забрати Білку. Тим часом треба було зробити песикові всі процедури та документи. Зараз Білка мешкає у Мюнхені, ходить на роботу у бюро, гуляє в міському парку, а її власниця запрошує нас в гості. Її життя змінилося кардинально і це дуже тішить.

Рижика відпускала зі сльозами. Бо не була певна, в які руки віддаю. Його планували відвезти до Польщі разом із 40 котами. Згодом мені написала дівчинка, що вона придбала вже все необхідне і чекає поки тварина пройде карантин. Тут я знову плачу, але вже від щастя.

Та поки пес був на перетримці, його полюбила полька. Не знаю, як дівчата домовлялися, але він залишився у польки в Познані. Собаку тепер звуть Ніко й, судячи з фотозвітів, часто буває на відпочинку, тусовках і днях народженнях.

Мілка - перша собацюня війни, яку ми почали прилаштовувати

Попереднє

Наступне

Рижик, зараз живе у Познані, звати його Ніко

Веземо Рижика волонтерам для переправки за кордон, чоловік сказав, що вижене мене з дому скоро - бо це вже третя собака за 1,5 місяця в нас

Попереднє

Наступне

Велика шана моїй сусідці Ані Шевчук, вона її виходила, забрала з вулиці, стерилізувала, доглядала, поки Оксана не забрала її в Мюнхен

Попереднє

Наступне

У кінці квітня на порозі РЕНОМЕ чекала Джолі. Це було щеня 7-8 місяців, виснажене і худе. Спочатку довго шукали власників, бо вона була з нашийником. Та марно. Посадили її в карантинний вольєр, зробили всі процедури від глистів-кліщів і відвезли до грумера, щоб вичесати численні ковтуни. А потім через соціальні мережі і для неї знайшли чудову сім’ю в Україні.

З важким серцем читаю, що люди лишили свого улюбленця, коли тікали. Іноді за зачиненими дверима, на прив’язі, без їжі і води… І водночас, захоплююсь сміливцями, які попри все – рятують. Як дівчинка з Ірпеня, що вивела 19 собак під обстрілами.

В дитинстві в мене були і хом’як, і папуга, і собака, поки все в домі не погризла (сміється). Донька теж довго мріяла про собаку. Щоразу загадувала її в листах під Новий рік, аж поки у одному з них не написала – “мрії не збуваються”. На додачу в сусідів з’явився Хошик і ми стали спостерігати за його щоденними прогулянками в дворі. Трохи повагавшись, купили акіту. Невдовзі зрозуміли, що всі сумніви були даремними. Вона спокійна, нічого не псує і дуже розумна.

Собака – це член сім’ї. Ми разом всюди. Коли розпочалась війна, вона почала скручувалась клубочком на нашому ліжку. Раніше Хайма цього не робила через заборону. Зараз іноді так бореться з тривогою. Через два тижні навчилася реагувати на сирени. Йде до вхідних дверей і чекає, поки ми одягнемо нашийник і спустимось в укриття. І так, у неї є власна тривожна валіза: з кормом, поїлкою, туристичною мискою, нашийником тощо.

Попереднє

Наступне

Мої історії маленькі. Возити тварин на перевязки, доглядати, кожного дня змащувати шви, вакцинувати, витрачати власний час, гроші… Окрім цього, ми з колегами допомагали переселенцям – шукали житло, постіль, каструлі, інсулінові смужки та ін. Усе в перемішку з роботою, нічними тривогами і спусками в укриття. Робили, що могли.

Українців чомусь завжди гуртує горе. Виявляється, вміємо волонтерити. Дуже добре, що в людей формується звичка допомагати. Навіть, у нашій сім’ї щомісяця задонатити у фонд “Повернись живим” або Притули – це як комуналку заплатити.

Гадаю, зараз гартується наше громадянське суспільство. Класно було б, якби воно пустило глибоке коріння й розквітло. А ще, щоб кожен навчився спрямовувати свою енергію у корисне русло і менше на пусті балачки.