Олександр Чумак про вимушений переїзд

“Не кожного дня їдеш за тисячі кілометрів з рюкзаком зібраним за пару годин”

У лютому з’явилося настирливе відчуття, що щось зміниться. Іноді, проходячи центром Харкова чи парком Шевченка, хотілося зупинитися і запам’ятати все. Чистим, акуратним й красивим. При цьому будь-яка можливість підступного нападу сприймалася як сюр. Ми не готували тривожну валізу, не робили запасів, не планували переїзд.

24-го о пів на п’яту ранку нас розбудили вибухи. Сходили в магазин, купили їжі, води, поставили всі гаджети на зарядку, набрали у ванну води.

Вісім днів провели під обстрілами у Харкові. Кожного ранку вони розпочиналися в один і той же час. Зашторені вікна, спуски до підвалу з п’ятнадцятого поверху, діти, які лякаються навіть звуку ввімкненої пралки поверхом вище… Нікому не побажаєш до цього звикнути. При цьому продовжував працювати: аналізував роботу парку техніки, розподіляв її по зонах обслуговування (якраз прийшло понад 500 пост-терміналів одного з банків), вів табель та розрахунок зарплатної відомості за лютий, телефонував співробітникам та банкірам тощо.

Розумів, що слід зосередитися на роботі. Потрібно було навчитися працювати в нових реаліях. Підтримував колег і повторював, що ми не можемо піддатися паніці. Наша робота важлива, як ніколи раніше. Люди повинні мати можливість користуватися банкоматами та посами у найскладніших точках та обставинах.

У стресовій ситуації робота стала одним із порятунків. Я продовжував виконувати свій обов’язок.

“Тату, а ми будемо довго жити?” Це питання стало звучати частіше. Додався гул авіації в небі. Дмитро Дегтярьов і Дмитро Мухін, керівники мого напрямку, часто запитували про обстановку, говорили, що безпека понад усе, і пропонували усім нашим інженерам евакуюватися до Рівного. Також обіцяли допомогти з роботою та житлом. 

Перспективи були дуже розмитими – візьмуть Харків, не візьмуть. Ніхто не знав. І одного дня ми з дружиною прийняли рішення їхати. Важко було прощатися з мамою дружини, яка залишилась у Харкові… наче востаннє. Перш за все ми турбувалися про дітей, про їх фізичний і психологічний стан. 

Зранку ледь знайшли таксі, бо жодна служба не працювала, яке втридорога відвезло нас на вокзал. Трансфер евакуаційним поїздом тривав два дні, проїздом через Львів. Важко, напівсидячи. Не кожного дня їдеш за тисячі кілометрів з рюкзаком зібраним за пару годин. Але тоді ніхто не думав про комфорт. 

Наші діти досі бояться гучних і різких звуків, перепитують чи це не вибухи. Але загалом вони молодці – поїздку подолали без паніки і капризів. Допомогло, мабуть, те, що ми від початку з ними спокійно про все говорили та багато пояснювали. У Рівному їм легше – можуть гуляти і гратися, вже були в зоопарку, на батутах. Нещодавно компанія організувала дитяче свято у розважальному центрі, дуже вдячний за це.

Як раніше не буде. Зрозумів це відразу, але був впевнений, що в Рівному якась робота все ж знайдеться. Можливо, буде інша посада і у іншому відділі. Та головне – там буду максимально ефективним, а не сидячи під обстрілами.

Не звик по життю щось просити, завжди справлявся сам. Але переїзд у стресовій ситуації – це не просто. І будь-яка допомога на вагу золота. Щиро дякую усім! 

Колегам, керівникам – хто шукав, допомагав, облаштовував житло (тимчасове помешкання для вимушених переселенців РЕНОМЕ влаштувала на базі офісних приміщень ЖК “360” – примітка авт.), знаходив необхідне: від іграшок та одягу до побутової техніки і ліжок. Також вдячний Роману Цимбрилі, який під час переїзду зустрів вночі на вокзалі й надав притулок у Львові.

Хочемо повернуся у Харків. З одного боку, частину вже визволили, відновили рух метро, тролейбусних ліній, місто оживає. А з іншого, пишуть, про “прилети” в різних частинах міста. Деякі з моїх хлопців вже повернулися, але без сімей. Бо життя там нагадує рулетку. 

Читати про війну у Дюма, Ремарка та Хемінгуея, і співпереживати герою – одна справа, інша – проживати це на своєму досвіді. Одне, чути “заїжджену” фразу – “для розвитку потрібно вийти із зони комфорту”, інше – коли це єдино вірний шлях, і ти щодня живеш із цією думкою. Кожен, хто виїжджав із Києва, Харкова, Херсона, Чернігова, Донеччини та інших міст і сіл України – теж пройшли через подібні трансформаційні процеси. Не просто зараз й тим, що залишились і віддано роблять свою справу, ризикуючи життям. Це заслуговує на повагу.

Усім треба бути сильними. Не піддаватися “синдрому відкладеного життя”. Потрібно жити у моменті, тут і зараз. Бо сьогодні спиш у своєму ліжку, а завтра можеш опинитись – за 1000 км від дому. 

Маємо бути максимально корисними, кожен на своєму місці. Робити все, щоб підтримувати тих, хто зараз на фронті. Ми не можемо їх підвести. Мусимо вірити і працювати для перемоги. Заради нашого майбутнього.

Знайшли баг, або маєте пропозиції?
Пишіть!