“Адаптація проходить - рефлекси загрублюються”

Олександр Линник про військову службу

Колись хотів стати науковцем. Школярем цікавився точними науками, брав участь в олімпіадах. Тоді бути науковцем, інженером чи військовим було дуже престижно. А от продавцем – десь трохи соромно, бо асоціювалося зі спекулянтом. Що зробиш, такими були соціальні установки, згідно яких підростаюче покоління здійснювало свій вибір. Я не був виключенням і, правду кажучи, не жалкую.

Закінчив фізтех і близько десяти років пропрацював у військово-промисловому комплексі. Виготовляли зброю для союзу. Потім криза на початку 90-х, все обвалилось. Зарплату не виплачували по півроку, сім’я голодувала у прямому сенсі. Шукаючи роботу, випадково потрапив у РЕНОМЕ і залишився. Спершу працював програмістом, а згодом – у відділі розробки рішень для фінтех. У роботі задоволення приносить те, що вдається, має результат, якісь моменти творчості.

Ніколи не асоціював себе з військовими. Хоч і закінчив колись військову кафедру  та маю звання офіцера запасу. Багато води спливло з тих пір. 
24 лютого, як і для всіх, став шокуючим днем. Сидіти й чекати, що це колись закінчиться – не мій варіант. Тож наступного дня був з речами біля військкомату.

В армії своя культура, церемонії, правила і звичаї. Очевидно, що мусиш занурюватися і в цьому жити. Тут усе регламентоване, більш дисципліноване, є обмеження, важче. Потрібно пристосовуватися до інших умов, ритму, харчування, постійного стресу. Такий собі інцидентний режим роботи, з новими ввідними, які треба переосмислювати. Але адаптація проходить – рефлекси загрублюються. І звикаєш до того, що все спільне, спиш у казармі, хтось хропе чи розмовляє крізь сон, зручності на вулиці тощо.

Відверто кажучи, в якихось надто критичних ситуаціях бувати не доводилося. Якось бабахнуло вдалині – адреналін підскочив, але попри все дієш згідно інструкцій. 

“Армія – механізм багатопроцесорний
і багатопоточний”

Армія – механізм багатопроцесорний і багатопоточний. В цілому організація роботи така сама ж як у ІТ: постановка завдань, планування, контроль виконання та ін. Тож досвід менеджменту тут згодився.

Незалежність у 1991 році була принесена на блюдечку. Чимало народів десятиліттями, століттями борються за власну державність. А ми, мабуть, недостатньо цінували те, що мали. Наша нація не була викристалізувана.

Боляче казати, але війна допомогла консолідації суспільства. Це без сумніву. І ми зможемо втримати нашу державність, коли через усе пройдемо разом. Інше питання – наскільки  дорогою і кривавою буде ціна. 

Усе могло б бути по-іншому. Якби у перші дні ми не отримали підтримку Заходу, пристали на ідею примирення з росією чи президент піддався б на якісь умови і виїхав… Відбулося б розшарування і дуже швидко країна опинилися б під москалями. Це могло б спровокувати й громадянську війну. 

Можна розцінювати те, що зараз відбувається, як шанс. Шанс вціліти і не бути  розчавленими. Якщо ми упустимо його, то всі понесені жертви будуть марними. Не хотілося б, щоб це сталося.