Василь Васильчик, водій РЕНОМЕ:

“Везеш шістдесят людей, а у багажнику - пусто”

Думав, що росіяни розуміють, з ким мають справу і не нападатимуть. Ми не та нація, що легко здається. Не вірив до останнього. Працював далекобійником у Бельгії, коли розпочалася війна. Рішення повертатися прийняв одразу і попередив керівника.

У мене була можливість вивезти рідних за кордон, але вони не наважились. Сам же хотів повернутися у будь-якому випадку. Просто не зміг би працювати спокійно. Дивно, можна відправитись будь-куди, а хочеться бути вдома.

Їхав на війну. Багато моїх знайомих зараз там. Приїхав у Рівне, у воєнкоматах черги не протиснутися. Кажуть, не вистачає рук рятувати людей з гарячих точок – погнав.

У нас були невеликі буси, якими ми щодня їздили до Макарова, Ясногородки, де русня стріляла. Спершу просто вивозили людей. Потім стали туди ще й доставляти продукти, медикаменти тощо. Згодом нам гуманітарною допомогою з Польщі передали два великих автобуси для евакуації потерпілих. Ними їздили до Запоріжжя та Дніпра. Певна річ, на такому габаритному транспорті у маленькі вулички не поткнешся. Дуже виручали місцеві, прихожани нашої церкви. Вони добре знають дороги, обхідні шляхи, тож возили людей на власних автомобілях до нас, а ми забирали і вивозили далі. Часто вони надавали людям першу допомогу, годували, допомагали психологічно..

У салоні пахло пожежею…горілою пластмасою, деревом, проводкою, одягом. І відділення для багажу пусте, хоча везеш шістесят осіб. Усе помістилося в маленьку спортивну сумку. А в декого тільки життя в руках.

Одного разу везли дівчину двадцяти років з одним ноутбуком. Налякана. Пізніше з’ясувалося, що вона з Маріуполя. Їхала колона і її батько в останню машину “вкинув”, а сам залишився. Вона не уявляла навіть, куди прямує. Або бабуся, що розповідала, як сусіда вбило осколком у дворі будинку, а поховати змогли лише на п’ятий день. Чи як збирали сніг, щоб роздобути води. Вона вже спокійно це каже, а в мене волосся дибом. Або ще сім’я, у якої одинадцять дітей. Чоловік розповідав, що залишили будинок, який будували все своє життя. Цієї зими планували заселятися. І він розуміє, що вороття нема. Розповідав, як виїжджали, як їх перевіряли на блокпостах – просто жах. Таких історій дуже багато. Дуже багато зламаних життів.

Заїхали якось у Ясногородку, що частково була під окупацією. Чекаємо в центрі, розговорилися з місцевими – розповідають, як людей впритул росіяни розстрілювали. У цей момент розпочинається бій, стрілянина. Вони звикли – розповідають далі, а ти стоїш і гадаєш – прилетить чи ні.

Знаю, що в кінцевому результаті все буде добре. Але ми не повинні чекати манни з неба. Треба брати й робити – от як чоловік моєї сестри. Вони з приятелями зібралися і закупили свинини, з неї зробили тушонки і передали на фронт. Без фотозвітів і пафосу. Хтось має в’язати сітки, хтось розвозити гуманітарку, хтось ходити на роботу, хтось збирати на рації, а хтось – просто вислухати.

Українці згуртувалися. А ще зрозуміли, що марка машини, телефону чи ще там щось – немає ніякого значення. Ти сьогодні поїв – це добре, бо хтось, може, й ні …

Перемога для мене – це повернути все, забрати Крим і Донбас.